Вони померли майже одночасно: російський співак Йосип Кобзон і ватажок російських окупантів і колаборантів ОРДО Олександр Захарченко. Першому було 80, другому – 42. Обидва народилися на Донбасі: Кобзон – у містечку Часовому Яру, Захарченко – в Донецьку, пише для «Тижня» Максим Віхров

народилися, Донбас, Захарченко, Кабзон, померли, аборигени, щуролов

Обидва були солдатами імперії: один воював на пропагандистському фронті, інший – у лавах окупаційного режиму. Кобзон, як міг, піарив «Новоросію» та особисто Захарченка, а той влаштовував йому урочисті прийоми в окупованому Донецьку й дав «звання» «героя ДНР». Подейкують, що Захарченка підірвали в кафе саме під час поминок Кобзона.

Любили Кобзона й попередні господарі Донбасу. Перший і єдиний прижиттєвий пам’ятник Кобзонові встановили саме в Донецьку – так бонзи «Партії регіонів» демонстрували московському гостеві широту своєї душі й міць земляцьких зв’язків.

Всі ці підробиці не мали би жодного значення, якби не складались у напрочуд цілісну та плакатно-промовисту картину того, як цинічно Москва використовує місцевих перекинчиків-сепаратистів, і як дорого коштує їм власна сліпота.

Попри своє донбаське походження, Кобзон дуже вдало інкорпорувався до московської еліти – спочатку радянської, потім єльцинської та путінської. Цей шлях він почав іще в юності, вступивши до Московського музпедінституту й відливаючи свій співочий талант в ідеологічно правильні форми, які він опанував в Університеті марксизму-ленінізму та в лавах КПРС. Запит на такі кадри був у Росії завжди – треба було лише час від часу коригувати репертуар.

У 1990-х він обрався до Держдуми, а також долучився ще й до неформальних інститутів влади – про його зв’язки та роль у колах російської мафії і досі ходять легенди. Не дивно, що Кобзон органічно влився до путінського режиму й жив, як у Бога за пазухою. Смерть від онкології – звісно, не найкращий фінал, але зусиллями лікарів (зокрема – європейських) і завдяки необмеженим ресурсам навіть її вдавалося тримати на відстані майже ціле десятиліття. Причому майже до останнього Кобзон мав достатньо сил, аби виступати та красуватися в окупованому Донецьку.

Для проросійської еліти Донбасу Кобзон був живим прикладом того, до яких сліпучих вершин може злетіти «простий донецький пацан». Але насправді між ними лежала прірва. Кобзонові справді вдалося стати в Москві «своїм». Величезний вплив у Москві мав колись і патріарх донецького клану Олександр Засядько. Але ті часи пройшли – на Януковича і Ко в Москві дивились, як на смішних українських аборигенів, яких можна за потреби використати й забути. Фігури на кшалт Кобзона лише створювали в цих аборигенів ілюзію власної значущості: в нас, мовляв, «своя людина» в самій Москві сидить!

Тимчасом «своя людина» просто виконувала свою роботу. У 1962-му Кобзон, із автоматом в руках і бутафорською бородою аля Фідель Кастро, співав про «сонце свободи» над «мужньою Кубою». Так само, відпрацьовуючи номер, він «співав» зачарованим донецьким «боссам» про те, що Росія їх не покине, варто лише порвати з Києвом. «Смерть не страшна», – співатиме він у 2015-му, виступаючи перед загарбниками в окупованому Луганську.

Чим це скінчилося для тих, хто довірився пісням Кобзона, загальновідомо. Янукович і Ко стали не частиною російської еліти, а клоунами, яких навіть на манеж до пуття не випускають. І їм ще поталанило. Принаймні, вони ще живі, на відміну від Захарченка, десятків «польових командирів» і тисяч рядових загарбників, які повірили в оспівану Кобзоном «Новоросію» і стали гарматним м’ясом чергової московської авантюри.

Усі ці кобзони, прилєпіни, залдостанови – це колективний Гамельнський, а точніше Московський щуролов, який, співаючи, штампуючи тексти і гиркаючи моторами, веде на бійню чергову порцію людності, а потім змиває із себе грим, сідає в літак і відбуває туди, куди не долітають снаряди й не смердить горілим м’ясом. А загіпнотизовані чоловічки гинутимуть – чи то під українськими кулями, чи то під час російських планових зачисток.

Звичайно, Захарченко навряд чи бував наївним, як люмпени-загарбники взірця 2014-го. Йому, напевно, давали гарантії, малювали перспективи, обіцяли спокійне й заможне життя десь в Абхазії, а може й у Москві. А потім – бум! – і ти вже мертвий.

Вся штука полягає в тому, що для Москви українці – навіть ті, які зреклися свого українства і на словах, і на практиці – залишаються не більше, як «потішними хохлами», не достойними навіть елементарної чесності. На жаль, цього й досі не можуть зрозуміти мільйони українців, які страждають на різні форми русофільства. Одні чекають на утворення «Новоросії», інші – «нормалізації стосунків з Росією», треті фантазують ще про щось. Але якими не були б усі ці фантазії, вони ніколи не справдяться. І не лише тому, що цьому не сприяє поточна геополітична ситуація. Просто з українцями – хоч донецькими, хоч київськими, хоч львівськими – Москва може взаємодіяти лише в режимі нерівності та експлуатації.

Нечисельні винятки лише підтверджують правило: у «російському світі» українець не може претендувати на повагу, урахування власних інтересів і гідне ставлення. Чи можемо ми розраховувати на це в рамках умовного євроатлантичного світу? Рано чи пізно ми це дізнаємося. Але доріжка у протилежному напрямі вже достатньо протоптана жертвами Московського щуролова, аби зробити остаточні висновки й закрити це питання – щонайменше для кількох наступних поколінь.

Подписывайтесь на наши каналы telegram в Тelegram и telegram в Youtube