19 червня я вже писав допис про щось таке («Ехвективність»). Цей допис, що пишу зараз, – можна вважати своєрідним продовженням. Він – про тих моїх співвітчизників, яких я висилав би до Росії.

вислав, до Росії, співвітчизники, Ехвективність, народ, яблуневий сад, вирубка

Чому саме туди? Бо ніяк не забуду, як одна жіночка написала допис про те, як до неї приїздила подруга звідти, і вона повела ту подругу на берег, здається, річки чи ставка, де в них стоїть гарна саморобна альтанка. Подруга помилувалася і сказала: «Красівая. У нас би уже сажґлі».


Я сам п’ять років жив у Росії (на Уралі) – знаю, що то таке: ставлення росіян до краси. Якщо не враховувати окремих ентузіастів (захисників довкілля, архітектури тощо), а брати до уваги більшість пересічних мешканців міст і сіл («дєрєвєнь»), – то формула цієї росіяночки є вичерпною.

Але!

Якщо хтось думає, що в нас в Україні народ геть інакший, той дуже помиляється. У переважній більшості ми не українці – ми нащадки «новай общнасті – савєцкава чілавєка».

Тиждень тому поїхав я велосипедом до великих яблуневих садів поряд із Дробицьким яром. Востаннє яблука вродили там 2014-го, в перший рік війни. Три роки врожаю не було геть зовсім – аж ось, здається, цього року буде. Принаймні зелепух багацько. Вирішив я перетнути сади наскрізь – у бік Роганки. І побачив, що десь приблизно восьму частину – вирубано. І то недавно, вже влітку. Скільки сягає око – вивернуті із землі корчі та вкриті зеленим листям залишки стовбурів і гілляки, що відчайдушно опираються смерті.

А ще далі – згарища. Те, що не вивезли, палили в кількох місцях. І палили навіть не на самій вирубці, а – увага! – в лісосмузі попід живими деревами.

От я й думаю, що його робити з такими людьми. Найгуманніше було б, звичайно, спалити там само. Або хоча б вислати до Росії. Але це, на жаль, рожеві мрії, з якими похмура дійсність аж ніяк не рахується.

Як оті, що обпилюють черешні (див. посилання на початку допису), так само й ці палії складають більшу (sic!) частину мого народу. Зросійщені, зрадянщені покидьки. Їх аж кишить: у порубаних і спалених яблуневих і черешневих садках, у ні разу за весь термін використання не митих маршрутках, у моєму під’їзді, у вас на роботі, – всюди. Я вже не кажу про Верховну й усі інші ради, до яких вони самі себе обирають – бо мають чисельну перевагу.

Тож не дивуйтеся, пані і панове, якщо врешті-решт ні до якої Європи ми не потрапимо.

Хіба що Москві вдасться розбестити та зросійщити і її.

P. S. І якщо хтось подумає, що ті палії – то була якась навмисно завезена бригада, то він помиляється.

Дійшов я донизу садків, потім іще трохи – й поліз зі своїм велосипедом попід соняшниковим полем і понад заплавою згаданої на початку цього допису Роганки. Річка невеличка, але й очерет, і куширі, й осока, – все як годиться. Не годиться одне. По межі цього поля понад лугом ростуть старі верби. Навіть стежки там нема: подекуди довелося продиратися. Але я був там не перший, далеко не перший. Спалені або обпалені поламані стовбури й пеньки траплялися мало не на кожному кроці.

А коли я надибав був нарешті якусь дорогу, здійнявся нагору і знову заїхав до тих садів, то вище вирубаної ділянки побачив тополю – високу, живу, але живцем підсмажену. Взагалі-то таке можуть робити тільки нелюди. Наші – українські! – нелюди.

А дехто дивується: і чого це ми так довго ні корупцію не подолаємо, ні загарбане Росією не відвоюємо? Відповім: тому, що навіть ті, що потерпають під окупантами, сприймають, відчувають їх як «своїх», рідних, а отаких як я зі своїм жалем до дерев – як «сраних батанікав в ачках», яких треба всіх розчавити – й зажити нарешті щасливо.

ИСТОЧНИК Володимир ЯСЬКОВ

Подписывайтесь на наши каналы telegram в Тelegram и telegram в Youtube