Зазвичай ворожі послання кричущі й агресивні. Але кремлівські політтехнологи знаються й на півтонах, пише для «Тижня» Дмитро Крапивенко

Для неготових сприйняти байку про те, що тих, хто не говоритиме українською на вулицях наших міст, битимуть по пиці, а не по паспорту, є зручніші та переконливіші формули: «Уже всі проблеми в країні вирішено, що взялися за мову?». Звичайна така обивательська мудрість – тепла й комфортна, як капці чи домашній халат: вигляд так собі, на люди в цьому не вийдеш, але звикаєш до них, як до рідних.

Та що там пересічні громадяни, у нас цілі генерації політиків виховані в такому дусі: будь ти хоч сто разів патріотом, але коли мрієш про діяльність національного масштабу, то забудь про те кляте питання. «Не влізай, бо вб’є», як пишуть на об’єктах, де сконцентрована загрозлива напруга. «Мова не на часі, головне підняти рівень життя», – казали й «міцні господарники» доби Януковича, й націонал-демократи, коли намагалися, щоб їх почули в електорально несприятливих регіонах.

Аж ось пружина, яку стискали роками з неймовірною силою, узяла та й вистрілила: Рада ухвалила в першому читанні закон, не підписати який президент у підсумку просто не ризикне. Маятник гойднувся в інший бік: табу знято й застосування державної мови нарешті має набути логічних законних меж. Ще не мат, але шах тим, хто волів тримати Україну за язика так само, як і за церковну канонічність.

Ми нарешті маємо шанс повернутися в реальність, коли стаття Конституції про державну мову є не просто атрибутом красного слівця, а має своє логічне продовження в законодавчому акті. Це, власне, і є шлях до Європи, на темі якого теж навчилися спекулювати всі, кому не лінь. Адже встановлюються нарешті чіткі правила, а що ще потрібно для країни, яка прагне європейської інтеграції?

Спробуємо уявити собі, скільки маніпулятивних технологій сконає, коли закон нарешті набере чинності. Тим, хто наважиться збунтуватися, мовляв, тепер усіх змусять у приватному використанні переходити на українську, буде наведено текст закону, у якому жодних таких ідіотських вимог немає і бути не може. Політикам-популістам уже не вдасться відмазатися черговою фразою «це питання не на часі». І навіть «убивчі аргументи» про те, що на фронті з нашого боку є чимало бійців, які розмовляють російською, втратять свою магічну силу: ніхто через новий мовний закон не кине зброю багнетом у землю, не стане від того менше любити Батьківщину. Навпаки, всі побачать, що в тилу нарешті почали наводити лад.

Не забуваймо, що в гібридній війні мова – питання першорядне. Путін і його соратники помітно прорахувалися в тому, що українські регіони, де активно послуговуються російською, з обіймами вітатимуть окупантів, і російська агресія охопить усе Лівобережжя. Так, ми можемо пишатися мужністю одеситів, дніпрян, харків’ян, що змогли придушити сепаратистський заколот у зародку. Але постійно маємо думати про те, що якби від 1991-го до 2014-го на Донбасі та в Криму справді проводилася б українізація, то трагічного сценарію можна було б уникнути й там. І доки триває війна, а деокупаційні процеси живуть наразі лише на папері, маємо велике «домашнє завдання»: створити максимально можливу кількість запобіжників від реваншу. І мова в цьому сенсі – промовистий маркер. Це завдання не лише для депутатів або чиновників, робота є для всього суспільства.

Приємно чути, що президент із високих трибун уже почав казати про постколоніалізм і деколонізацію. Але подолання раба в собі – процес не політичний. Глава держави за всього бажання не зможе залізти в голову кожного громадянина та «перепрошити налаштування» в разі потреби. У СБУ та кіберполіції є чимало важливіших справ, ніж ловити всіх спритників, які через VPN вештаються російськими соцмережами, постять у Facebook ностальгійні малюночки про піонерське дитинство чи жити не можуть без Дудя та «Медузи».

І немає жодної кореляції між тим, вилікували ви свої колоніальні травми чи ні, та тим, що не подолано корупцію, рівень життя далекий від бодай трохи прийнятного, інвестиції не течуть рікою, а гіперлупи в степах України залишаються анекдотом. Перейти на українську чи принаймні спробувати це зробити – вчинок, який насправді не потребує надздібностей або якоїсь особливої мужності, особистий приклад часто діє переконливіше за тисячі законів. Кожен може зробити свій внесок у велике прибирання, яким фактично і є процес деколонізації.

Історія, що не кажіть, усе-таки ласкава до українців, на кожен утрачений шанс вона дає нам чергову спробу владнати те, що здавалося непоправним. Утім, зловживати цією щедрістю не варто, треба починати незворотний процес українізації вже сьогодні. Верховна Рада дала пас: президентові й суспільству слід реалізувати гольовий момент, а не чекати нової слушної нагоди.

Подписывайтесь на наши каналы telegram в Тelegram и telegram в Youtube