Тихо прийшов… Тихо пішов.
— Не висовуйся!
Порада була розумною, але не для всіх. Новачки – то така категорія людей, у яких часто мізки замінено на якісь шарнірні з’єдняння, працюючі поза логікою.

порада, снайпер, новачки, постріл, ворожий, на нулі, нуль, війна

— Не сци, старий, прорвемось!

Показна хоробрість чи безглузда бездумність? Піди розбери…

Та старий і не збирався розбиратися.

— Як хочеш. Тільки отримаєш кулю в лоба – не жалійся потім.

— Та йди ти…

Куди йти – не договорив.

Не було ні пострілу, ні посвисту кулі. Точніше, були, але їх ніхто не почув. Просто голова молодого вибухнула, як кавун; хлопця розвернуло вперед, і старий встиг побачити… те що бачити не хотів би.

Шарніри повилітали, розлетілися шматочками і бризками, і неживе тіло склалося на дні окопу…

То був перший, але не останній. Півроку на цій позиції були постійні обстріли; інколи працював і снайпер. Але такий криворукий, що його перестали боятися. Хоча розумні зайвий раз не висовувалися, берегли чуба. Мало чого… Та й були праві – береженого Бог береже.

То був перший, котрого Бог не вберіг. Перший, але не останній.

З того дня життя на опорнику перетворилося на пекло. Рухались тільки перебіжками, навіть вночі. До туалету, за дровами, за провізією. Снайпер напосів по серйозному; щоразу стріляв з нової позиції, щоразу в інший час; не повторювався ні разу. Кулі 12, 7 калібру; відстань до двох кілометрів.

Троє загиблих…

Так довго не могло тривати.

На «нулі» всяке буває. Тому ніхто не здивувався, коли якось вночі на позицію зайшов невідомий. З довгим чохлом, схованим під рукою; в непримітній сірому одязі – чи то військовому, а чи цивільному, не розбереш. Він просто підійшов до вартового, сказав пароль, та зник в бліндажі взводного. Про що вони розмовляли – невідомо. Балакун сержант зробився мовчазним, як тільки виникало питання – хто ж такий цей незваний гість? Новенький? Ревізор? З ОБСЄ? Що в чохлі? Схоже на гвинтівку, але якась коротка. Вудочки, чи що? Мали лиш гадати.

Наступного дня він вийшов тільки раз. Ні з ким не привітався, ні до кого не заговорив. І на питання не відповідав. Тільки роздивлявся горизонт в бінокль, не висовуючись з бійнички – виглядав, прилігши на бруствер. Зазнавався, певно, корчив з себе якогось профі. Якого звання він був, та й чи військовий – ніхто не зрозумів. Може, якийсь америкос? Не розуміє по нашому?

Подивився, повинюхував, і зник в бліндажі. А на другий день його не бачили. І як пішов, не могли сказати навіть вартові.

Пішов, пообговорювали та й забули. Взводний так і не зізнався. Тиждень пройшов. А наприкінці тижня незнайомець повернувся. Без слів, без привітання. Свиснув з темряви, промовив новий пароль, який лиш увечері поставили. І пішов далі в темряву.

Під рукою він знову ніс свій таємничий чохол; але за спиною в нього була гвинтівка калібру 12,7 мм.

І з того дня ворожий снайпер не турбував позицію.

ИСТОЧНИК Стивен Робертс

Подписывайтесь на наши каналы telegram в Тelegram и telegram в Youtube