Те що, чуда на виборах 2019 р. не буде, не означає, що чудес не може бути взагалі. Наша біда тому, що майже кожного разу ми упускаємо шанс і «маємо те, що маємо»

перемога, вибори, мова, Порошенко

У кожного своя доля. Мирослав Маринович пише свої мудрі, хоча як на мене, трохи пафосні тексти. Оксана Забужко знову лізе на танк, а потім дістає чергову премію. Моя доля від останніх років ані така приємна, ані така славна: час до часу мушу писати спростування на тексти, які вийшли під моїм прізвищем, пише пише Ярослав Грицак для НВ.

Останній приклад: текст, який опубліковано на сайті НВ під назвою Справа не в кандидатах, а в системі з підзаголовком: «Що я думаю з приводу другого строку Петра Порошенка». Цей текст писав я, і все було би в ньому добре, якби редакція не винесла на поле як центральну тезу: «Переломити ці виборчі тенденції може тільки Зеленський».

Ніяких претензій до НВ не маю. Але мої знайомі відчитали колонку, як підтримку Зеленського. Один з них прийняв цю тезу, як особисту образу. Інший коментатор пропонує (добре, що не вимагає), щоб мій університет задумався, чи варто зі мною продовжувати контракт.

Отже, хочу сказати прямо і виразно: факт того, що Зеленський може переламати виборчі тенденції, не означає, що за нього треба голосувати. Навпаки. Для мене питання на майбутніх виборах стоїть тільки так: «Віддавати Порошенкові свій голос уже в першому турі чи чекати ще до другого?». Якщо популярність Зеленського буде зростати далі, прийдеться віддавати свій голос Порошенкові ще у першому.

Якщо вам цікаві мої аргументи, можете читати далі. Якщо ж ні, можете скінчити читати на цьому місці: інших тез не буде.

Якщо ж вирішили читати далі, то хочу зробити застереження: це мій і тільки мій текст, і ніхто за нього відповідальності не несе – ані Український Католицький Університет, який має чітку позицію, що вибір – це особиста справа, ані моя мати, сестра, дружина і діти, які, припускаю, можуть проголосувати інакше, а тим більше мій кіт, який – щасливе створіння! – про вибори нічого не знає і, як виглядає, не має проблем взагалі.

Отже, мої аргументи подібні до тих, що подав Мирослав Маринович у НВ у колонці під назвою «Чому я голосуватиму за Порошенка». Єдина точка, де я з Мирославом незгідний – це його теза, що «ціна питання стала дуже високою: на кону, як завжди під час захисту незалежності – існування держави».

Загрози перед Україною є і будуть. Але я не бачу серед них екзистенційних – тих, які загрожують її існуванню як держави. Україна як держава сталася, вона досить стабільна, а її еліта, чи то з патріотичних мотивів, чи то з бажання правити, «за независимость кому хочешь пасть порвет» (pardon my French).

Україна має інші серйозні загрози. Перша несе геополітичний характер. Поява незалежної України у 1991 р. була і залишається геополітичною революцією. У тому контексті перший і другий Майдани – найяскравіші та найдраматичніші, але все ж таки окремі епізоди. Але навіть якби обидва Майдани були лише внутрішньою справою України, то все одно, шанси перемоги чи поразки революції залежать від геополітичного контексту.

Проілюструю на прикладі української революції 1917-20 р. Якби першу світову війну виграла у 1918 р. не Антанта, а Німеччина зі своїми союзниками (а весною 1918 р. здавалося, що так і станеться), майже напевно українська держава вистояла б. Причина її поразки не полягала у внутрішній слабкості. Сусідній литовський рух був слабшим за український. Але Литві вдалося зберегти свою незалежність, а Україні – ні. Різниця полягала у тому, що геополітична вага України була набагато вищою. Тому білі чи червоні росіяни могли згодитися на незалежність Литви. Незалежність же України для них була рівна самогубству.

Очевидно, що між тою і нашою революцією пролягає історична прірва. Кожен, хто зараз відкликається на приклад 1917-20 років, щоб проголосити: «Україна у смертельній небезпеці!», насправді не розуміє, що каже. Обставини радикально змінилися. Не буду перелічувати усі. Назву тільки одну: зараз існує геополітичний консенсус на існування української держави, якого не було сто років тому. Доказом є, зокрема, факт, що Брюссель і Вашингтон, незважаючи на свої розходження, разом утримують санкції проти Росії у покарання за антиукраїнську аґресію.

Якщо ми беремо до уваги тезу про примат геополітики у справі української революції, то я не знаю і не бачу кращого кандидата за Порошенка. Він має свої недоліки і слабкі місця. Але у нього є своє «форте» – він є твердим переговорником. Я не бачу, як замість нього вести переговори з Путіним може Тимошенко чи Зеленський.

Не хвалюся, а просто стверджую: я мав можливість спостерігати Порошенка зблизька під час Євромайдану. Був свідком, як він пробував бути четвертим під час переговорів Яценюка, Кличка і Тягнибока з Януковичем, і як Янукович послідовно відкидав його кандидатуру. З майданною трійцею він міг дати собі ради, а Порошенко за столом переговорів був з іншої, тяжчої вагової категорії.

На користь мого аргументу говорять також приклади безвізу та томосу. Той, хто думає, що один і другий міг статися без Порошенка, або наївний, або свідомо себе дурить. Знаю деталі обох історій, які не можу їх розказувати зараз. Те, що знаю, ще раз укріплює мене в думці, що з перспективи геополітики кращого кандидат аніж Порошенко, не існує. Надіюся, що поки що. Якщо на наступних виборах появиться кращий чи краща, буду голосувати за неї чи нього. Але на цих виборах голосуватиму за нього.

Друга загроза, яка стоїть перед Україною – це загроза популізму. Популізм як корупція: його не можна подолати повністю, але його можна звести до пристойного мінімуму. Революції ж мають тенденції діяти у протилежному напрямку: після і внаслідок них популізм не падає, а зростає. Особливістю виборчої кампанії 2019 р. є те, що ми не просто маємо популістських кандидатів. Ми маємо їх у надмірі, і вони є серед її лідерів. Рівень загрози популізму як ніколи є високим.

Про Тимошенко, Ляшка чи Рабіновича тут говорити не буду. По-перше, про них уже й так багато сказано, і я не маю що додати. По-друге, як виглядає, до другого туру навіть Тимошенко може не дійти. Тому говорити зараз варто про Зеленського. Я готовий дати йому кредит довіри й повірити у щирість його намірів. Я можу, хоча й через силу, закрити очі на те, що він не має жодного досвіду й є ставлеником Коломойського. У своєму тексті на «НВ» я писав, що йому може навіть вдасться поламати стару виборчу тенденцію, коли більшість українців від 1991 виборах більшість воліють надавати перевагу «старому злодію» над » новим демократом» (про що я й писав у своєму тексті у «НВ») . Але навіть при найкращих розкладах він не перестає бути популістом. Бо як інакше розцінювати брак виборчої програми, а ще більше брак політичних структур, з якими він хоче прийти до влади? Чим і ким він збирається міняти країну?

Зоряний час змін – це перші місяці після приходу до влади. Це коли рейтинги ще високі, бо виборці ще не усвідомили, за кого проголосували. Якщо Зеленський переможе, то перші місяці у кращому випадку підуть на формування команди і стратегії реформ. А далі почнеться звична рутина: як утриматися при владі, тримаючи баланс між партіями, олігархами й групами підтримки. Про радикальні зміни можна буде забути.

Загроза популізму накладається на геополітичні загрози. Хвиля популістського бунту проти естеблішменту набирає сили всюди, від Варшави до Вашингтону. Вона загрожує послабити та підірвати Захід, природнього союзника Україні у війні з Росією. Чим це загрожує Україні, не треба розказувати. Можна сподіватися, що рано чи пізно ця хвиля себе вичерпає і поверне назад. Важливо, однак, у цьому океані популізму утримати острівки здорового глузду.

До останнього часу Україні це вдавалося. Ба більше, її досягнення можна вважати винятковим: у Східній і Центральній Європі вона залишається одним з небагатьох таких острівків, оточеним майже вздовж усіх своїх кордонів популістськими режимами Білорусії, Польщі, Росії та Угорщини. Якщо Україну «затопить», то це буде ще одна перемога Путіна і ще одна поразка Заходу.

Влада Порошенка не вільна від популізму. Але вона не є популістською владою. Вона є владою, яка робить реформи. Замало і повільно, але таки робить. До цього часу ми сперечалися, чи ці реформи достатні, щоб не відкотитися назад. Вибори 2019 р. переводять ці дискусії з теоретичної площини у практичну: перемога популістського кандидата може зробити цей відкат реальністю.

Добре усвідомлюю, що найслабшим місцем у цих аргументах є доля мільйонів українців. Другий термін Порошенка навряд чи принесе радикальних зміни на краще. Хіба що Порошенко має якусь секретну зброю або таємні плани, які поки що не уявнив. Однак серед лідерів виборчої кампанії я не бачу нікого, хто міг би принести такі зміни. Зараз уже видно: всі ті, з якими пов’язувалися бодай найменші надії, не мають найменшого шансу виграти. Тому чуда не буде. За таких обставин варто забезпечити тяглість влади, аніж наражати країну на більші небезпеки.

Те що, чуда на виборах 2019 р. не буде, не означає, що чудес не може бути взагалі. Насправді, час української незалежності повний чудес, коли, здавалося, «все пропало» — аж ні, виявляється, що ні.

Наша біда тому, що майже кожен раз виявляємося не готовими до таких чудес, упускаємо шанс і «маємо те, що маємо». Тому якщо нові політики і громадські лідери хочуть змінити країну, їм треба бути або відкритими до чудес, або ж готувати ці чудеса самим. Нормальною мовою це означає: треба почати готувати перемогу на виборах 2024 р. А зараз вибирати з того, що є.

Як кажуть поляки: речі неможливі робім від руки – а на чуда треба трохи почекати.

ИСТОЧНИК

 

Подписывайтесь на наши каналы telegram в Тelegram и telegram в Youtube