Вибираючись на «Богемну рапсодію», я, звісно, знала, що кіно буде не артхаузне, а «народне» (яким же ще може бути байопік про кумира мільйонів?), але все-таки не уявляла, який це цікавий досвід — опинитися серед публіки, чию модель поведінки сформував не театр, а стадіон: публіки, звиклої коментувати видовище на повен голос і з максимальною щирістю. За інших обставин від такого можна було б і на стелю полізти, але в цьому випадку, вважаю, мені пощастило — я отримала «подвійне шоу»: крім «караоке на екрані» (бо ж «Богемна рапсодія» — то, власне, не що, як мюзикл) — ще й провербіальне «спостереження за спостерігачем», — пише Оксана Забужко для DW. — І ось тут-то на мене й чекала парочка оглушливих у своїй очевидності відкриттів, якими, в контексті своїх тут нотаток, хочу поділитися з читачем.

Богемна рапсодія, шоу, драма, кіно

Відкриття перше: з’ясувалося, що «Квінів» у нас не дуже-то й знають. Акурат у тих місцях, де, за задумом авторів фільму, треба було підспівувати (спробуй утримайся, коли тобі з екрана ціла Таймс-сквер реве «We will, we will rock you»!), коментуючий елемент у залі заворожено занишкав — усі ці хіти 20-го століття явно були для них якщо й не зовсім незнайомими, то принаймні точно не належними до активної пам’яті.

Вже ж, гірко думала я, це ж не Цой, не «Батяня комбат» і не «Ах, какая женщина», і під що там іще виростало наше «втрачене покоління» доби «лагідної русифікації», читай — безберегого паношення московських продюсерів в українських ефірах, що за ту добу Україні ще до-о-овго доведеться розплачуватись: іще й після того, як ми переможемо і Росія (чи що там од неї залишиться) виплатить належні нам репарації й контрибуції…

Штука, одначе, в тому, — і це було моє друге неприємне відкриття, чи, радше, усвідомлення очевидного, — що й про моє, зросле в 1970-80-ті покоління аж ніяк не можна сказати, буцімто ми «виростали під «Queen», — дзуськи, не дурімо самі себе: жертви «залізної завіси», ми, в масі своїй, виростали під єдинодозволений ерзац-замінник неприступного нам західного оригіналу — під «русский рок», під Гребенщикова, «Машину врємєні» і ДДТ, а правдивих музичних фанів — власників нелегальних концертних записів і фарцових платівок.

Та ще й англомовно притомних настільки, щоб розуміти текст (бо в доброму старому рокові текст таки важить, егежбоньки, і «24 роки жити по сусідству з Еліс, чекаючи нагоди їй сказати» — це НЕ ТЕ САМЕ, що «а мы с такими рожами возьмем да и припремся к Элис», і українським гуртам, котрі нині воліють співати російський кавер, не вадило б розуміти, «какая разніца, на каком язикє», — чому в «Smokie» це пісня про любов, а в Башакова про п’янку…), — таких фанів і в моєму поколінні була, визнаймо чесно, жалюгідна меншість.

(На фінальних титрах «Рапсодії» ми всі, скільки нас сиділо в залі, якраз себе навзаєм і побачили: з півдюжини пар на весь зал — ті, хто не посунув до виходу, а затримався, доки демонструвалась кінохроніка із «справжніми» «Квінами»: соціологічно вибірка, може, й не найточніша, зате наочна!). Проте найголовнішим, а заразом і найдраматичнішим моїм відкриттям стало все-таки інше — і тут уже потрібен короткий пояснювальний відступ.

«Богемна рапсодія», хоч і заявлена «драмою», сюжетно побудована, властиво, як «історія одного шоу» — легендарного тріумфу «Queen» на «Live Aid». Підкреслюю, не просто «на стадіоні Вемблі», як то пишуть у мережі українські фани, котрі незайманою проволокли на собі «залізну завісу» з 1980-х у 2010-ті, не здогадуючись, що за нею ховалося щось таке, чого нам знати було «не положено», — а саме на «Live Aid», ось так і вимовляймо: Лайв-Ейд, що можна перекласти як «допомога в прямому ефірі» або «гуманітарка наживо» — кому як більше до вподоби, а я б сказала «гуманітарний Майдан», бо таким він і був — і, без перебільшення, всепланетним: грандіозний благодійний концерт-аукціон, у якому взяла участь практично вся «сметанка» англо-американського року (одночасно на двох континентах, у Лондоні й Філадельфії) і який пам’ятають усі, хто народився «по той», по «ненаш» бік «залізної завіси»: 13 липня 1985 року «Live Aid» дивилося в прямому ефірі — 1,9 мільярда (так, МІЛЬЯРДА!) жителів планети Земля, абсолютний рекорд в історії людства.

Дивились, тішились, розчулювалися, співали перед екранами вголос разом із своїми кумирами — і тут-таки, втерши катарсичну сльозу, перераховували свою лепту до спільної складки: «Live Aid» проводився — увага! — на допомогу жертвам голоду в Ефіопії. Тому що (і оце якраз те, чого нас «не вчили в школі») 1984-86-й роки в історії цієї «другої християнської країни світу», яка тоді, під чуйним керівництвом Радянського Союзу і товариша Менгісту Хайле Маріама, була порвала з проклятим минулим і стала на шлях будівництва соціалізму (атож, я ще пам’ятаю мову передовиць газети «Правда», і навіть цьомки цього Менгісту з Брежнєвим пам’ятаю!), були тим самим, чим у нашій історії були 1932-33-й — з тою різницею, що про трагедію плюндрованої «червоним голодом» Еритреї знав увесь світ — і намагався допомогти. Тільки ми в СРСР не знали (і в Китаї також ні!) — і «Live Aid», відповідно, нам не транслювали: рабам про такі акції знати було «не положено».

І не знаємо й досі, от у чім штука. Ті уроки як власної, так і світової історії 20-го століття, що їх українці, не з власної вини, пропустили, сидячи в підрадянській інформаційній ізоляції за «залізною завісою», так і не пройдено нами за роки незалежності «за прискореною програмою». І тепер у міжнародному діалозі будь-якого рівня ми раз у раз опиняємося в ролі школяра, який, прохворівши навчальний рік, приєднується до однокласників аж перед іспитами — і гарячково старається завчити напам’ять відповіді на контрольні питання, ані в зуб не розуміючи, звідкіля ті відповіді беруться…

***

Сидячи на «Богемній рапсодії», якоїсь миті я просто фізично відчула, як фільм провалюється в «діру» в свідомості залу, мов колесо автомобіля в яму: чому, власне, для фільмового Фредді Мерк’юрі так насущно-важливо потрапити на «Live Aid», чого ради ці благання, вмовляння, для такого гордія — майже-приниження, — всього цього автори фільму «своїй» публіці (1,9 мільярдам землян) розжовувати, звісно, не потребували, — а от український зал з цього місця «підвис».

І високий сльозогінний пафос фінальної сцени з виступом «Queen» (котрим справді вдалось тоді на Вемблі «монетизувати» себе найуспішніше, зібравши за 20 хвилин понад 30 мільйонів фунтів!) — відповідно теж до нашого глядача «недолетів»: розрахунок там на «інтерактив», на те, що публіка в залі психологічно «зіллється» з публікою на екрані, емоційно наново переживе, через кінореконструкцію, той всесвітній «майдан» 33-літньої давнини, тільки цим разом «діти» долучаться до «батьків», тобто це класичний «фільм для родинного перегляду» (кульмінацією тут задумано колективне розгойдування стадіону під «We are the Champions»: це вже гримить перемога не «Квінів».

А сказати б, всього прогресивного людства — над голодом, над злиднями, над хворобами, над війнами, ура, люди, дивіться, що ми всі разом можемо!..), — але ціла ця, старанно виставлена, смислова конструкція українському глядачеві з «дірою» в голові на місці ефіопського голоду не промовляє геть нічогісінько: концерт і концерт, щось там про Африку… І оце вже подвійно прикро. Бо принаймні в цьому випадку все могло (і мало б!) бути інакше.

Річ у тім, що нова українська культура, хоч як її старалися за ті-таки роки «лагідної русифікації» заганяти «під шконку», все-таки всі ці роки склавши рук не сиділа і дещо для душевного уздоровлення українського суспільства потрошку робила, — те, що може самотужки робити культура без «державного даху» (або з дуже сильно «протікаючим»…). Зокрема, в цьому випадку, щоб сповна (нарівні з усім «клубом Золотого мільярда»!) відчитати меседж «Богемної рапсодії», українській публіці, теоретично, досить би було вчасно прочитати виданий два роки тому роман Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару».

(Автор служив в Ефіопії 1980-х військовим перекладачем, і його роман — це не тільки політичний детектив у традиції Грема Гріна, а й, можливо, єдиний у світовій літературі великий епос про той голод — штучний, Голодомор-2 за сталінським зразком, як із жахом відкриває головний герой) — прочитати так, як цей роман заслуговує і як взагалі читаються резонансні книжки в самостійних країнах з розвиненою культурною інфраструктурою, тобто того-таки «Золотого мільярда» (звучать по радіо, обговорюються на телевізійних ток-шоу, цитуються в політичних дискусіях, — і тим постійно «підбудовують» поле національних смислів).

Є в романі Сингаївського, до речі, і «Live Aid» — і смачний епізод з доносами в КГБ на тих радянських військовослужбовців, котрі в Ефіопії обурювались відсутністю трансляції вдома, «в Союзі»: так добра книжка «зшиває» не тільки розірваний час, а й штучно поділений простір, зносить читачеві в свідомості, ретроспективою, «залізну завісу», складаючи світ, як пазл, докупи в цілісну 3D-картину («а ось як було в цей час з іншої сторони»), — словом, тут просто ідеальний приклад того, як публіка, в разі якби знала «своє», була б непорівнянно краще підготовлена до сприйняття «чужого», і саме тому такий процес і називається в людей «культурним обміном»…

Здавалось би, всі складники на місці — ось, прямо до столу, розкішний «свій» роман на близькодотичну тему, ось «чужий» фільм, який дивляться і обговорюють у десятках країн, — а далі має відбуватися хімічна реакція, в результаті якої в суспільства «приростає знання», щось міняється в картині світу, переглядається власне минуле, переставляються в головах меблі, клацають клеми, спалахують іскри — і все це вкупі й називається «культурою», саме так вона й працює… Але ні — жодної реакції не відбувається. І навіть моди на «Квінів» (яку «Рапсодія» вже відновила в низці країн!) серед української молоді не виникло (суджу по тому, що звучить на нашій вулиці з гуртожитків готельного коледжу та «університету Поплавського»): не в коня корм…

Не знаю, чи була в залі того ТРЦ ще хоч одна людина (крім нас із чоловіком), яка б читала «Дорогу на Асмару»: про цей роман я згадувала вже не раз, бо мене не жартом зачепило, як же така, потенційно «бомбезна» книжка за цілий рік після виходу не те що не розлетілась 100-тисячним накладом (а могла б!), а навіть не потрапила в поле зору нашої, хай якої вже не є, але все-таки не зовсім же непрофесійної критики.

Причини фахівці мені називали різні: нішеве видавництво, відсутність промоції, відсутність у книгарнях (і досі цю книжку, хоч вона поступово й здобуває собі читацьке визнання, купити можна тільки через інтернет-магазини), тощо, — однак головна біда, боюсь, усе-таки в тому, що в умовах прогресуючого «обезглуждження» інформаційного простору більшість українців просто перестала розуміти, для чого взагалі треба читати книжки, — не для відпочинку, не для здобуття нової інформації, і навіть не для інтелектуальної гімнастики (все це при бажанні можна, в принципі, отримати й з інших джерел!) — а для долучення до чужого досвіду, який допоможе тобі знаходити відповіді на «контрольні питання» твого власного життя.

І якщо в країні немає критичної маси людей, котрі «вміють» читати саме з такою метою, така країна, хоч би якими економпоказниками розмахувала, завжди буде «країною третього світу».

Іронія долі полягає в тому, що ці невеселі відкриття заскочили мене зараз після того, як я повернулася з виступу в Брюсселі, в тамтешньому BOZAR, де започаткували програму «центральноєвропейської літератури», назвавши нас усіх, із наймолодшими включно, «авторами з-за залізної завіси». В кулуарах я палко переконувала організаторів, що пора позбуватись цієї архаїчної лексики: «залізної завіси» давно нема, виросло нове покоління, всі ми читаємо ті самі книжки, дивимося ті самі фільми, ну і так далі — такий монолог кожен може скласти собі сам, як цяцьку «Леґо», з набору найбільш уживаних фраз в українських блогах…

Так ось, мушу визнати: BOZAR мав рацію. «Залізна завіса» існує й далі. І продовжуватиме застувати нам світ, стара й іржава, — аж доки не займемось, цілеспрямовано й послідовно, її демонтажем.

Але про це докладніше — у наступних випусках моїх «сердитих нотаток»

ИСТОЧНИК

 

Подписывайтесь на наши каналы telegram в Тelegram и telegram в Youtube