Не судіть…

***

аватар, судити, війна, поранені, загиблі

— Вот у вас опять веселуха?

— Побратима проводжаємо…

— Та вы всегда провожаете. Такой «духан» в комнате!

— Інколи не можна не пити.

— Выдумки всё! Пьете, потому что дух слабый!

Він промовчав.

***

Якби ви знали, жіночко, який дух в цієї людини… Що він бачив, що пережив… Та вас то мало турбує, хоч ви й лікар. Для вас всі «аватари» на одне лице. Алкаші, бухарі, слабаки.

І не знаєте ви, що цей чоловік раніше взагалі не вживав. Тихий, спокійний, вихований, він зробився іншим там, на війні. Та не одразу.

Одного разу на нашій позиції він попав під мінометний обстріл. Перша 120-ка розірвалася метрів за двадцять від нас; в одну мить всі скочили в укриття.

Лиш там помітили, що осколок прошив штанину, не зачепивши ноги.

«Щасливчик!» — сказали всі.

Можливо… Та чи так? Чи завжди вижити означає «пощастило»?

Він зламався не одразу. Тримався до останнього. До демобілізації.

Я пам’ятаю його тодішнім. Наш медик. Спокійний погляд, тиха мова. Він ніколи не підвищував голосу, ніколи ні з ким не сварився.

Перші місяці війни. До загибелі на нашій позиції побратимів. Одним з яких був його давній товариш…

Потім я почув, як він вперше зірвався. На дрібничці. Коли хлопці демобілізувалися, їхали додому, та попросили підкинути їх «таблеткою» до пошти, він не втримався.

Підвищив голос та відмовив.

Бо вони їхали додому, а він мав лишатися. Заради тих хлопців, що теж лишалися на війні.

Не знаючи причин, хлопці образились. А він не пояснював..

Не пояснював те, що не можна пережити пережите та побачене, лишившись таким, як раніше. В здоровому глузді.

Як розповісти, що доводилось йти забирати тіла загиблих товаришів? Тіла тих, з ким нещодавно спілкувався, кого знав багато місяців. Своїх друзів. Забирати під прицілом ворожих автоматів, довіряючи хиткій домовленості щодо короткого перемир’я…

Тепліло, хоч сніг не танув. Він йшов сам, як і домовлено. Без зброї, без автомата чи навіть ножа. Лиш з чорними мішками… Не бачив нікого, але відчував, як за ним спостерігають. Серце стугоніло, кров шуміла в голові, що й не чув власних кроків. Все ближче та ближче до місця, де підірвалися на міні хлопці…

Не міг не йти. Поки не буде тіл, загиблі будуть зараховані до зниклих без вісти. А родичі не зможуть поховати рідних… Сина, брата, батька.

Поки немає тіла, рідні не отримають військової допомоги по загибелі члена родини. Годувальника…

Мусив йти, хоч знав, що на нього чекає. Два тижні пройшло з часу загибелі бійців.

Перше тіло лежало біля дерева. Він знав хлопця, знав і його маму, почорнілу від горя. Ще вчора з нею спілкувався, обіцяв… Повернути сина.

Тіло. Чорне, здуте… Очі відкриті, обличчя скам’яніло, перекошене від болю. Хлопець не одразу помер, страждав від ран, в розірваних ногах, в пошматованому тілі…

Зібрав рештки, все що міг знайти, чорне ошмаття, змішане з землею.. Все поклав до мішка.

Другого загиблого було важче зняти. Тіло хлопця вибуховою хвилею закинуло на проводи лінії електропередач. Половину тіла. Інше шукав всюди — в кущах, на обочині, в жовтій примерзлій траві… Відколупував примерзлі рештки, складав до мішків… Все, нічого не лишив.

Час назад…

Мав ще раз повернутися, бо міг підняти лиш один мішок. Пальці на холоді не згиналися, ноги були в’ялими. Від страшного сморіду підвертало, але тримався. Знав що так буде, тому йшов голодним, навіть води не пив. Стримував рвотні спазми, бо не можна…

А вже як пішов з першою страшною ношею назад, до своїх, почув лязгіт затвору АК…

Справа, серед рівного без укриття поля, стояв росіянин. В «афганці» під білою накидкою. Де він ховався, незрозуміло. Певно в завчасно викопаному шанці. Пропустив, перевірив, що без зброї, а тепер вирішив…… що? Застрелити? Взяти в полон? Полякати?

Стояв мовчки. І наш медик застиг на мить, не випускаючи з рук страшної своєї ноші. А потім пішов, на негнущихся ногах, відчуваючи ворожий погляд, щомиті чекаючи короткої черги в спину. Між життям та смертю.

А ще мусив повертатися за другим мішком.

***

Це лиш один епізод з пережитого на війні. Були ще поранені та загиблі. Були бої та контузії, було спілкування з рідніми загиблих хлопців. Пояснювати, заспокоювати, втішати. Та вбирати в себе їх біль. Вбирати, аби полегшити їх страждання. Але ж і сам не сталевий.

Багато чого було. Про що й досі не розповідає.

Тут теж не все. Не все описано. Не в деталях…

До війни він взагалі не пив, навіть пива. А тепер лиш в горілчаному тумані може позбавитися страшних спогадів.

Чи маєте ви право судити його, пані лікар, якщо самі не пережили сотої частини того, що пережив він?

Чи можемо судити ми?

ИСТОЧНИК

Подписывайтесь на наши каналы telegram в Тelegram и telegram в Youtube