Так цікаво спостерігати, як, кажучи словами з анекдоту, «що б не збирав — виходить кулемет». Тобто як найкращі ідеї падають жертвами неусвідомлених совкових рефлексів — незалежно від віку, фаховості, порядності і т ін.

відучили, повага, майно, недовіра, влада, Україна, декларація, Begemot

Як українців відучили і від багатства, і від поваги до чужого майна

Зразу застерігаю, що мене — як завжди — цікавить виключно спосіб мислення, задемонстрований шановною аудиторією з цієї нагоди.

Наперед прошу пробачення у всіх, хто впізнає тут свої думки — просто не маю можливості всіх чемно тегати.

Читайте також: Побывал в Грузии узнал, что думают о Саакашвили

1. Взаємна недовіра — влада не довіряє громадянському суспільству, суспільство — владі, а просто суспільство не робить жодної різниці між одними і другими. Взаємна недовіра, прямими наслідками якої є фрустрація і взаємна агресія — класичний наслідок перебування у тоталітарній системі. Радянська влада зробила з донощицтва цілий промисел, можна сказати, індустрію. Стали мемом характеристики на кшталт — «то така влада, що людям у ліжка заглядає». Культовими фігурами були такі «герої», як Павлик Морозов. Ну а суспільство у образі окремих громадян відчайдушно намагалося щось сховати від влади.

Ситуація, коли суспільство сприймає владу виключно, як репресанта, якому треба «давати по рогах», де тільки можна, а влада натомість «мала в носі» презумпцію невинності, всіх апріорі підозрюючи у провинах — це класичний тоталітарний паттерн. Його і спостерігаємо. В результаті маємо вічний ураган взаємного негативу.

2. Чітко видно, що велика кількість громадських активістів вважає «владу» і «чиновників» ворогами за означенням. Це б не дивувало у «совку», де держава і її органи були тим, що змушувало жити згідно з ідеологічною картинкою. Оскільки «картинка» ніяк малася до реальної житейської логіки, єдиним способом хоч якоїсь підтримати систему у відносно працездатному стані — були хронічні репресивні міри. Відповідно, держава ставала репресивним органом для всіх громадян за означенням — просто тому, що інакше було годі. І зараз для сотень активних у реформах громадян — це основний досвід спілкування з держапаратом. Досвід спілкування з західними управлінськими системами його не перекриває, оскільки формувалися все-таки у радянській парадигмі.

Звідси — з одного боку, недолюблювання держапарату у принципі, що є також психологічною рекомпенсацією за приниження у процесі співіснування з ним, з іншого боку — невміння спроектувати щось практично інше за філософією (тут логіка така — вони такі паскуди, та їх гледіти треба і гледіти. за цією логікою губиться розуміння, що чиновник- теж людина і його психіка працює за тими ж законами, що й у випадку активіста).

3. Наскільки розумію з постів тих, хто стикався з системою декларування, вона просто-таки незручна і проблематична в роботі. Залишаю на боці чисто програмістські ляпи і помилки — тут треба фахівця, я ним не є. Але, не подумавши про чисто практичну зручність і працездатність системи, її розробники та натхненники, здається, зробили класичну помилку — танцювали від усього, чого тільки можна, але не від практичної зручності і доцільності. І знов повертаємося до «совка». У совку, як відомо, все робилося, з точки зору доцільності політичної.

І саме хронічна нестиковка ідеологічної картинки — на яку взорувалися офіційні постулати та реальної картини, у якій треба було жити — саме вона і породжувала корупцію. Бо простіше було обманути, вкрасти, «схімічити», а зробити чесно — часто взагалі неможливо. Тож маємо ще одну неусвідомлену інерцію — тільки на цей раз танцюємо не від ідеології «вічно живих» класиків марксизму, а від ідеальної картинки «Заходу».

Читайте також: Росіяни, я не буду вас пробачати. І співчуття не чекайте

А тим часом будь-яка норма набуває змісту тільки при застосуванні у реальному житті. Норма може бути ефективна тільки коли вона справді відповідає потребі суспільства і при тому є зрозумілою, логічною, максимально простою у застосуванні. Тільки тоді їй пробачать неминучі ускладнення на побутовому рівні.

А якщо вона замість полегшувати людям життя чи — хай і не найпростішим шляхом, але вести до кращого результату — перетворюється у хронічний побутовий клопіт для купи людей з неясним результатом — то щось не так або з ідеєю, або з її втіленням. Уникнути цього можна тільки одним шляхом — іти не від уявної «картинки», а аналізувати конкретні механізми за принципом «чому є саме так,як є» і «що саме має бути і як воно має працювати».

Інша сторона цієї проблеми — у «совку» суспільство не мало реального впливу на закони, інституції. механізми. Відсутність реального досвіду разом з присутністю можливістю щось міняти і глибокою невдоволеністю існуючим станом речей породжує догматизм.

Приклад — російська інтелігенція у описах М. Геллера (3 том «Історії Російської імперії» — глибоко рекомендую всім, кому цікаво зрозуміти специфіку мислення і «модус операнді» мислячих людей та їхнього ставлення до влади у всіх країнах, які мали нещастя довший час знаходитися в орбіті Росії та СРСР).

4. Часті апеляції до ідейних догм — одні апелюють до цінностей демократії, інші — до етатизму. Залишаючи за кадром те, що обидві системи не є діаметрально протилежними, апелювати до ідеї замість обговорювати конкретні помилки і шукати шлях виправлення — це далеко на західний шлях. Цим у совку займалися. І «вірність партії» перекривала все і вся. Академіки Лисенки на вершині влади — кращий тому доказ. Знову несвідома інерція.

5. Один з піків напруги у цій дискусії — спори, що треба і кому треба реєструвати. Поминаючи питання, що існує така річ, як відповідність рівня життя і офіційно задекларованих прибутків — здається, майже всі дійові особи драми застали «совок» у цілком свідомому віці.

А в совку особисте багатство було злочином. Підприємництво, нагадаю, було криміналом. За наявність валюти можна було отримати смертний вирок. Влада постійно вигадувала способи ще хоч якось вияснити, а які ще цінності можуть бути на руках у населення.

Ефект — загальну масу надійно відлякали і відівчили і від багатства, і від спокійного ставлення до чужого майна. Ще б пак — якщо за «капання» про чужі статки можна було отримати нагороду, а в 30-ті роки відбирання чужого майна взагалі було державною політикою, звідки взятися розумінню того, що заможність є нормальним наслідком системної роботи, спрямованої на результат?

А от цікавість до чужого майна дивіденди приносила. В результаті зараз маємо і небажання офіційно відкривати статки, і бажання чужі статки рахувати. Питання процедурне завдяки «тригерному» навантаженню стає питанням політичним.

ИСТОЧНИК Isaiuk

Подписывайтесь на наши каналы telegram в Тelegram и telegram в Youtube