Існує міф про погану якість української освіти. Головними антигероями міфу є вчителі \ викладачі. Їм мало платять, тому вони халатні, не дослухаються до дітей, і т.п.

вчителі, міф, антигерої, освіта, суспільство, школа

У повному вигляді міф вже ображає декілька мільйонів людей (і мене також, я теж пед. ВУЗ закінчив): «Вчителями стають ледацюги, що не пішли в норм. ВУЗ, тому вони просто не вміють і не можуть нормально навчити наших дітей».

Суспільство сприймає міф за факт, і вже виробило алгоритми протидії. Якщо дитина «не в’їжджає» на уроках в формули, робляться висновки: математичка погана, замовимо репетитора. Якщо з дипломом укр. ВУЗу не беруть на високу з\п, накопимо грошей на навчання за кордоном.

Боротися з цим міфом майже неможливо, настільки він за 20 років вкорінився. Однак я спробую, і думаю, ви будете вражені, коли дочитаєте до кінця.

1. Дайте відповідь: «Які з вчителів вашої дитини вам не подобаються?»

Я провів своє міні-опитування, серед десятка знайомих. Виявилися дуже дивні речі: як правило, таких знайдеться декілька на школу! Це або люди з важким характером, або неініціативні «прочитайте цю тему в підручнику».

В абсолютній більшості, вчителі аж ніяк не скидаються на антигероїв: діти їх люблять, або нормально сприймають, на уроках буває цікаво, навіть зустрічається креативна домашка (чого в радянській школі майже не було).

2. Коли вчителів вже можна не сприймати як одноосібних антигероїв, критика падає на:

– Підручники («От у нас в школі були підручники! Десять перевидань! Все зрозуміло було! А тепер – яка фігня, нічонєпанятна!»)

– Учбові програми («Вводять якісь 11 років, 12 років! Граються, а дитина дріб скорочувати не вміє!», або «по 8 уроків на день! Дитина до опівночі сидить за д\з!»).

– Директорів, або вже міністрів освіти, чи вже до Пороха добираються (ну, звісно, куди ж без нього, якщо про антигероїв.

Докладно розбирати кожен з пунктів не варто. В кого збереглися вдома радянські підручники – погортайте, порівняйте з сучасними. Подумайте, чи зможете свою дитину примусити вчитися за такою цеглиною.

Щодо програм: весь світ чимдалі більше вчиться. Є країни з 14-ма роками в школі; а в Китаї діти сплять на партах, бо навчання з ранку до вечора.

Сподіваюсь, до цього кардинальних заперечень не було, бо зараз я зазіхну на святе.

Головна причина низької якості освіти – це наші діти.

Деякі вчителі з 30-тирічним стажем мені казали: «Кожного року я думаю, що гірших знань вже бути не може. І в новому році все повторюється знов: «Таки може!»

І перед тим, як закидати мене помідорами, я доведу, що діти теж ні в чому не винні. Вони жертви надшвидких змін, що настають у світі.

1) Дитині зараз набагато складніше опанувати навчальну програму, ніж 20-30 років тому (хоча програми весь час полегшуються і полегшуються).

Кількість інформації на планеті подвоюється кожні 26 місяців. Переважно, це лавина з дріб’язку, але принадного і «чіпляючого». Ніяких знань людині ця інформація не надає, але настільки маркетовано-таргетована, що будь-хто на чомусь вже «висить».

Причина, чому так сталося, дуже проста: гроші. В до-цифрову еру, не було сенсу створювати безліч приблизно однакового контенту – на цьому не можна було заробити. Тому контент створювали професіонали: письменники, сценаристи, тощо.

Зараз кожен «сам собі голова», «режисер», «модель» тощо. Професіонали були змушені стати в десятки разів крутіше, ніж 30-40 років тому – інакше їх знесе навала аматорів (як експеримент – спробуйте показати дитині касовий хіт 80-х, якийсь «Кровавий кулак».

Інформація зараз фантастично доступна, фантастично приваблива і аддиктивна – жодна учбова програма навіть і близько не підійде до контенту Netfliх, чи ігр Playmarket.

Найкрутіші експерименти школи наших часів (якісь вулкани на хімії) – викликають у сучасних дітей лише поблажливу усмішку.

По суті, в таких умовах дитину потрібно змушувати виділити час на якусь нецікаву, «нафіг нікому не потрібну дурню» з підручників. Школа, вчителі, батьки – сприймаються дитиною як тюремники, обмежувачі доступу в чудовий і цікавий світ (а що буде, коли запанує віртуальна реальність!)

2) Навіть, якщо дитина змогла вивчити якісь знання зі шкільної програми, навала інфо-шлаку дуже швидко їх зітре. У нас (a + b) в квадраті – й досі формула вискакує, а у них – йде за півроку.

3) Цінність шкільних знань катастрофічно нівелюється, щороку. Ми в школі казали «Нафіга нам та квантова фізика!», «Але математику ще треба знати – це ж проценти, графіки-шмафіки в екселі рахувати!». Сучасним дітям що математика, що історія, що біологія – однаково фіолетово, бо за декілька секунд можна нагуглити більше, ніж знає вчитель. Як тільки гугл доробить синхронний переклад – навіть знанням англійської будуть нехтувати.

Якби результати ЗНО можна було б підробити – продуктивне шкільне навчання закінчувалося десь в 6-7– му класі.

І так – повсюди у світі, деградація освіти…

Як інші країни намагаються перебороти ці згубні тенденції?

1. Ігри. Деякі країни граються з дітьми в школі аж до 18-ти років, як у Фінляндії. Коли я ще не був вчителем, вивчав їх досвід, вважав за основну модель на майбутнє. Коли 70% дітей в 16 років ставиться до математики FUN i COOL, це вражає.

Однак не все так класно: вже у ВУЗах фіни не показують кращих результатів. Ба більше – щоб вступити у ВУЗ, масово доводиться винаймати репетиторів.

2. Культ знань. Китай, Японія, Корея, навіть Індія зараз створюють культ знань серед молоді. Не «учиться, учиться и еще раз….», а «маєш знання – багато живеш». Навчання йде аж до вечора, і відношення до нього – як до роботи.

Результати теж вражають, в т.ч. на олімпіадах (як то кажуть, «що б не робили українці – завжди знайдеться 500 млн азіатів, які роблять все краще»). Але подібні моделі годяться лише для Азії, з їх культурною парадигмою слухняності і працьовитості.

3. Заборона гаджетів. В Силіконовій долині програмісти дають своїм дітям гаджети лише на півгодини в день. Гаджети в школах заборонені в багатьох країнах Європи.

4) Спеціалізовані школи. Більшість американців не надто переймаються освітою, однак вся еліта сидить в спецшколах, де діти справді вчаться.

Як на мене, кожен з цих 4-х пунктів треба застосовувати в Україні – дозовано.

Програми повинні ставати більш ігровими, щоб діти змагалися команда на команду, і всередині команди навчали один одного (як у Фінляндії).

Треба знімати не тільки казочки і ба-бахи про Донбас, але і історії про школярів-учених (напр., чудове індійське кіно «Три ідіота»).

При вході в клас треба поставити скриню для мобільних.

Якщо вчитель рік у рік готує переможців олімпіад – він повинен отримувати в рази, в десятки разів більше звичайного вчителя, і викладати в елітній дорогій спеціалізованій школі.

Але найголовніше – кожному українцю треба вибити з голови цей міф, що у нас погана система освіти. Своєю недовірою, і своїми оцінками ми самі даємо нашим дітям привід зневажливо ставитися до школи. Діти бачать нашу критику вчителів, програм, підручників – і так само зневажливо починають ставитися до освіти взагалі…

Навпаки, кожен з нас може своїм прикладом показати, що навчання – це цікаво (1), важливо (2), можливо без гаджетів (3).

Бо ніщо так не впливає на дитину, не навчає її – як самі батьки.

ИСТОЧНИК Дмитро ЯКОРНОВ

Подписывайтесь на наши каналы telegram в Тelegram и telegram в Youtube